Письменники Красноградщини

Співці краси Червоноградщини

 Ведучий:  В останній час у зв’язку із зростанням національної самосвідомості значно посилився інтерес до краєзнавства. Це повною мірою стосується і літературного краєзнавства. Харківщина завжди була важливим центром української культури, а її літературна карта рясніє іменами відомих митців слова.
«Щоб пізнати поета – треба піти у його країну», - говорив Йоганн-Вольфганг Гете. Бо і справді, звідки народжується письменник? Красноградщина – скільки глибини у цьому слові. Це золото безмежних полів, бездонна синь зачарованих небес, тихі плеса річок, сині очі ставків. А скільки талановитих письменників та поетів, які досягли найвищих вершин у своїй творчості, виростила красноградська земля. Саме такі особистості стали національними героями, прославили наше місто. І сьогодні ми зібралися у цій залі, щоб іще раз красним словом  згадати співців краси рідного краю.
Розповідь про І Сенченка 
      Щедра наша Красноградська земля на таланти. Може, тому, що має чудову природу, а, може, тому, що родюча і прекрасна.
      Багатьом дала вона перепустку у життя, багатьох виростила. Красноград – це батьківщина Івана Сенченка, Олександра Копиленка, Леоніда Первомайського.
     Справжні літературні майстри завжди з нами, вони вічно залишаються для нас живими, молодими й прекрасними, як їх чудові твори. Таким майстром слова був, є і буде для нас, красноградців, відомий український письменник, наш земляк – Іван Сенченко.  Його неповторні твори про життя селян України, про життя робітничого класу, про нашу Красноградщину, про її чудову природу, про людей – простих трудівників, яких любив і поважав письменник, завжди будуть хвилювати серця читачів.
      Павло Загребельний писав: «Сенченко вийшов з народу і не відійшов від нього бодай на крок упродовж довгих своїх творчих років. Мабуть, важко в нашій літературі знайти письменника, що так послідовно-вперто намагався б осягнути художній зміст людської праці, письменника, який би досягнув у цьому напрямку таких висот, які судилися на долю Івана Сенченка»
12 лютого громадськість України і Красноградщини відзначила 110 річницю від дня народження Івана Юхимовича Сенченка.
     А народився Іван Юхимович Сенченко в селі Наталине, що розташувалося поблизу Краснограда. Батько його, не маючи землі, змушений був працювати і чорноробом, і хористом, і садівником, і крамарем, і церковним регентом. Мав Юхим не тільки руки майстра, а й душу музиканта, бо створив капелу бандуристів, що й досі співає на сцені районного Будинку культури
     Іван спочатку навчався в Костянтиноградському чотирикласному училищі, яке закінчив у 1916 році. З раннього дитинства місто уявлялося йому якоюсь казковою країною. З батьківського обійстя виднілися дими над паровими млинами в містечку Костянтинограді, там же, за мальовничою річкою Берестовою, бачив він ще більше диво – могутні на той час паровози. Можна було тільки уявити, як вони бентежили душу учня чотирикласного училища Івана Сенченка. Вчився добре, тому батько з усіх сил прагнув віддати хлопця до гімназії. Однак таким планам не судилося здійснитися.
      У 1916 – 1920 роках Іван навчався в учительській семінарії , і з того вдячний своїй долі, приятелював з майбутнім письменником Олександром Копиленком. Літературним зацікавленням хлопців значною мірою сприяли роздуми над прочитаними книгами і суперечки, що виникали при їх обговоренні.
      З 1920 року Іван Сенченко вчителює в рідному селі, був також інструктором позашкільної освіти у місті Краснограді. 1921 року , переїхавши до тодішньої столиці України, Харкова, працює продавцем книгарні, бібліотекарем, учителем української мови та літератури в робітничому гуртку.
      Дуже легко говорити про письменника, який мовби завжди лишався молодим, вільно входив в літературу щоразу з припливом нових сил, ставав товаришем усім тим, хто видрукував тільки перші свої речі.
         Упродовж 1924 – 1928 років Сенченко навчався на філологічному відділенні Харківського інституту народної освіти, друкувався  в пресі – «Селянській правді», «Вістях».
       У своїй творчості Іван Сенченко неодноразово повертався  до нашого Краснограда, до улюбленого Наталиного. Цікаве для нас те, що головних героїв творів, присвячених рідному краю, письменник називав своїми іменами. Але ніхто не побачить у цьому якусь місцеву обмеженість. «Червоноградські оповідання» - це палітра наталинського життя селянських родин. Автор здійснює екскурс у далеке минуле, розповідає про традиції і звичаї наталинців, трепетно описує своє босоноге дитинство.
       Щиро любив І. Сенченко Батьківщину, рідну землю, людей, любив життя, яким би воно не було. Він писав: «Я ніколи не вимагав від життя багато, і проте ніколи не жалкував за ним. У самому процесі життя, як би не складалося воно, я вбачав тільки те, що хороше…  Все темне, все гидке я видушував з себе, з своєї душі. Хмари падали на мене, я струшував їх, щоб знову понести в життя моє любляче серце.»
      Своє любляче серце ніс Сенченко в життя своїми чудовими творами. Його «Савка», «Солом’яні оповідання», «Червоноградські портрети» завжди лишаться для нас великими взірцями літературної майстерності. А з яким захопленням читають діти твори Івана Сенченка, присвячені їм. Це «Паровий млин», «Діамантовий берег», «Руді вовки», «Сім господинь»….
І. Сенченко за п’ятдесят з чимось літ писання видав кілька десятків книжок. Може, п’ятдесят, може, більше – справа тут не в числі. Ним були написані оповідання, повісті, романи, йому належить багато статей, він виступав як блискучий перекладач, публікував навіть поезії, намагаючись якомога глибше осягнути життя своїх героїв, намагаючись глибше осягнути життя своїх героїв, пішов на завод, працював рядовим робітником.
      Іван Юхимович прожив довге, складне й цікаве життя, сповнене творчої праці. Письменник ніколи не мав почесних нагород і не сидів у президіях, ім’я  його  частіше згадувалося серед нещадно критикованих, аніж визнаних, а книжки рідко перекладалися іншими мовами. Утім, прониклива любов до людини, яка вела митця протягом усього творчого життя, у поєднанні з високою майстерністю й вимогливістю до себе зумовлюють цінність його творчої спадщини в скарбниці української культури.
       Хоч народився Іван Юхимович у лютому, і ювілеї йому святкували теж у лютому, а от усім здавалося, що то було влітку, по теплі, сонцю. Такі чари цього чоловіка. Сам письменник сказав про себе: « Я – сонцелюб. Я живу повним життям тільки влітку, тільки тоді, коли шаленіє сонце. Осінь і зима для мене тільки чекання, от вони пройдуть, і я знову заклубочуся у вихрі життя».
Івана Сенченка поховано на Байковому кладовищі. На могилі, спільній з дружиною – доктором історичних наук Оленою Компан – пам’ятник.
     11 лютого батьківщину Івана Сенченка , село Наталине, відвідала родина письменника: син Компан Ярослав Юрійович з дружиною, онучка Ольга Сенченко з чоловіком, друзі родини. Відкрито меморіальну дошку на стіні Наталинського НВК.
Тож давайте любити, поважати і розуміти славетного земляка. Це  збагатить духовний світ красноградців – навіщо ж втрачати дорогоцінні скарби, якщо вони нам дані?
Ведуча: Серед найяскравіших зразків сучасної української прози - творчий доробок Олександра Копиленка. Його називають другом молоді, письменником- учителем і письменником-природознавцем, вважають майстром літератури для дітей та юнацтва.
     Красноградщина  - батьківщина справжньої зірки на літературному небосхилі – Олександра Копиленка. Народився він 1 серпня 1900 року у родині дрібного службовця залізниці. Мати – домашня господарка, неписьменна жінка.. У сім ї було 6 дітей.
     Будинок, де жили Копиленки, зберігся на вулиці Лермонтова,  тут відкрито меморіальну дошку.
    Батька на російській службі охрестили Копиловим, так і носили діти це прізвище, але пізніше Олександр повернув собі українське - Копиленко. Незважаючи на скруту, в родині панувала повага до друкованого слова і була велика кількість книг. Батько передплатив енциклопедію Блокгауза на 86 томів, заставив матір повикидати речі зі скрині і складав туди книги. Хлопець не міг учитися у платній гімназії, довелося вчитися в початковій трикласній школі, потім у вищій початковій школі, де можна було навчатися за казенний кошт. З 16 років майбутній письменник працював вантажником на залізниці, помічником лаборанта на дослідній станції. Молодий Копиленко вчиться в Костянтиноградській учительській семінарії, потім виїздить до першої столиці – Харкова. Навчається у Харківському університеті на біологічному факультеті, віддавши данину величезній своїй пристрасті: любові до природи. Викладачі пророкували Копиленку велике майбутнє, як природознавцю. Але біологом він не став. Дві любові завжди жили у ньому: до живого світу і до слова. Друкуватися почав у 20-х роках.
В. Сосюра писав про ті часи:
А Копиленко бистрий, запальний.
Немов у лузі вітер кучерявий…
Він все шукав, запитував, горів,
І видно всім було оте горіння…

Виходять збірка за збіркою.  Під час війни Копиленко дістав виклик до Москви, працював на радіостанції «Радянська Україна».
Писав дружині «днями виступатиму на радіо, пишу дуже багато. Ти розумієш – така тісна доба, що ті 24 години пролітають, як одна мить. Чомусь працюється хороше, написав чимало віршів. Здивована? Сам дивуюсь. Але потягло на вірші – нічого не зробиш. Нікому не показую їх, пишу для себе – тобі надішлю деякі для інформації…»

    На жаль, до Уфи вірші не дійшли, загубилися. Влітку 1943 року Копиленко викликає родину до Москви. Наприкінці квітня 1945 року як спеціальний кореспондент газети «Радянська Україна» Олександр Копиленко разом з групою київських журналістів виїздить до Берліна . Протягом наступного десятиліття багато пише для дітей, перекладає. Однак це був тяжкий період для письменника. Він не вмів догоджати і гнутися. І не вагався сказати колишнім друзям і колегам усе, що про них думає, і не боявся товаришувати з тими, хто опинився в ізоляції.
Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу. Прийшов, щоб оспівати у своїх книгах багатство душі людської, таємницю природи, яку він спостерігав та дуже любив. Принциповий і вимогливий як до себе,так і до інших, митець і громадянин Олександр Іванович завжди з хвилюванням чекав думки друзів і колег про той чи інший свій рукопис.
А ці слова Любима характеризують батька як працьовиту людину: «включившись повністю в роботу, батько майже не виходив з кімнати, ні з ким не зустрічався, не підходив до телефону. Багато курив, їв мало, спав недовго. Домашні знали, що в такий період батька краще не займати і боронь боже заходити до кабінету.»

 «Відколи пам’ятаю себе, в нашому домі завжди була якась живність. Іноді збирався одразу цілий зоопарк. Усе це товариство співало, вовтузилося, вимагало харчу», - писав Любим Копиленко.
     Жадібний до людей і до життя взагалі, Олександр Копиленко дружив з педагогами і художниками, артистами і вченими, інженерами і педагогами. Він був дуже, може й занадто, великодушний, але нікому ніколи не прощав непорядності.
Незадовго до смерті Копиленко з невідомих причин знищить майже увесь свій архів. У блокнотах і нотатках, що залишилися, чимало записів стосується театру, драматургії, окремих осіб. Один з останніх записів 1958 року – «П’єсу про Київ – якщо захочу…» Це була давня мрія, якій так і не судилося здійснитися.
Валентин Лагода у своєму вірші пише:
«На смерть Олександра Івановича Копиленка»
Нагла смерть нещадною рукою
Вирвала письменника із лав
Що в труді не знаючи спокою,
Юні душі словом чарував.
Весь він був закоханий в природу.
В рідну землю дивної краси,
Відрізняв дерев усі породи,
Знав усі пташині голоси.
Та ще краще знав життя дитяче,
Помисли і вдачі школярів.
Не один читач його заплаче –
Він же так їх гаряче любив!
Назавжди пішов од нас чудесний
Чоловік, письменник, життєлюб…
На землі великій довгі весни
Жити й жити і творить йому б!
Поховано Олександра Копиленка на Байковому кладовищі у Києві. На вулиці, де жив Копиленко , відкрито меморіальну дошку.

Ось що пише в листі дружина письменника Цицилія : « такое ощущение, что вот-вот, хоть поздно ночью да позвонит Саша в дверь, все время ждем его прихода. 1 декабря были у могилы товарищи по союзу, друзья, возложили венки и цветы, помолчали и скоро разошлись…А в два часа дня открывали мемориальную доску на нашем доме…»
У Краснограді іменем Олександра Копиленка названо школу №1. Її неодноразово відвідували онуки письменника Марія та Олександр Копиленки.   Олександр Копиленко-молодший -  доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України, Марія – журналіст.
    Згадуючи свого діда, Копиленко-молодший пише: «зараз ми всі по черзі сидимо за тим столом, за яким працювали всі покоління нашої родини. Ми тепер з особливою силою відчуваємо, наскільки яскравою і талановитою людиною був наш дід, наскільки важко йому доводилося з його виключною моральністю, чесністю, граничною порядністю».
 Ведуча: Багаторічна праця Л. Первомайського на літературному полі – це справжній письменницький подвиг. Як мудрий садівник, від слова до слова він вибудовував художній світ: яскравий, окрилений, сповнений пахощів квітів і співу птахів, достиглих яблунь і черешнево-вишневого цвіту, липневого медоносу і серпневих жнив.
      В історії української літератури ім’я Леоніда Первомайського стоїть поруч з іменами найвидатніших її творців. Його різноманітна творчість включає поезію, оригінальну та перекладну, прозу, драми, критичні та літературознавчі статті. В усіх цих творах він виявив себе як глибокий знавець життя, людських характерів. Твори його виходили окремими виданнями безліч разів рідною мовою і буди перекладені на інші мови.
       Народився Леонід Соломонович Первомайський (Ілля Шльомович Гуревич) 17 травня 1908 р. в повітовому містечку Костянтинограді на Полтавщині (тепер Красноград Харківської області).
     Шльома Гуревич працював палітурником, в його майстерні завжди було багато книг і майбутній письменник з дитинства знаходився в оточенні найкращих творів світової літератури, самотужки  розширював свій культурний кругозір і уже в юнацькому віці відрізнявся від своїх однолітків широтою знань і культурних інтересів.
Учився, згідно з обставинами того часу, скрізь потроху і скрізь по-іншому: в початковій школі, в міській чоловічій гімназії і в радянській семирічці.
     У п'ятнадцять років Первомайський почав трудове життя: працював на цукроварні, завідував бібліотекою районного Будинку селянина, а в 1925 р., після переїзду в Лубни, виконував технічні обв’язки в окружкомах партії і комсомолу. Він рано почав писати, а робота в редакції газети «Червона Лубенщина» прилучила його майже до всіх жанрів газетної прози і поезії. Незабаром Л. Первомайський, уже автор друкованих віршів і оповідань, переїжджає до Харкова, де активно включається в літературну роботу. Працює в редакції дитячого журналу «Червоні квіти», стає членом об’єднання комсомольських письменників «Молодняк, створеного в 1926 році.
 На життєвому матеріалі юнацьких років були  написані поеми «Трипільська трагедія» (1929) і віршований роман «Молодість брата» (1947), майже всі п’єси, чудові зразки лірики. Природа рідного краю назавжди увійшла в образи і картини його поезії. Літературне ім’я Л. Первомайський робить собі спершу як прозаїк.
     У 20-х роках працює головним чином в жанрі прози. Після появи першої збірки «Комса» (1926) майже щороку з’являються його книги оповідань і повістей  «Земля обітована» , «Плями на сонці» ,«В палітурні», «Околиці» , «В повітовому масштабі», «На холодній горі», «Романтична зустріч» .
    Часом розквіту поетичного таланту Л. Первомайського стали 30-ті роки. Вже перша половина їх ознаменувалась появою цілого ряду збірок віршів:
Почавши свій письменницький шлях з газетних шпальт Л. Первомайський і надалі не поривав зв’язків з пресою, друкував свої вірші в газеті «Комсомолець України», працював у виїзних редакція на будівництві та селі. Різноманітність, багатство життєвих вражень позитивно впливали на творчість поета. Вірші його несли на собі відбиток кипучої, вируючої дійсності. На історичні рубежі Великої Вітчизняної війни Л. Первомайський прийшов уже цілком сформованим і відомим письменником.
    У перший день війни, подавши заяву про вступ до комуністичної партії, Л. Первомайський добровільно пішов на фронт, хоча через вроджену короткозорість він навіть не був на військовому обліку і міг евакуюватися в тил.  З  червня 1941 року працював військовим кореспондентом фронтового радіомовлення, а з березня 1943 і до кінця війни – кореспондентом «Правди». Він пройшов з армійськими частинами бойовий шлях від України до Сталінграда, а звідти до Берліна і Праги. На його очах відбувалися найважливіші події священної боротьби радянського народу проти німецько-фашистських загарбників.
У роки війни Первомайський багато писав нарисів, статей, оповідань – творив живу хроніку воєнних подій і епізодів. Вони друкувалися в пресі, виходили окремими книжками
Пізніше його поезія фронтового часу була зібрана в книзі «Солдатські пісні» (1946), удостоєної Сталінської премії.

Воєнна тематика була присутня і в післявоєнній творчості
Повоєнні роки були для Первомайського несприятливими. Його творчість піддавали несправедливої критиці. На той час поет з дружиною в основному жили в Ірпені, де з 1953 року він мав власний будинок на вулиці Комінтерну №1. Жили Первомайські тут усамітнено. З Москви приїздила дочка Сусана з онуком, гості з’являлись не часто.  Дружня, сердечна атмосфера завжди панувала в сім’ї Первомайських.

Та через деякий час після кількох відносно благополучних років, тяжко захворіла дружина, і життя Леоніда Соломоновича круто змінилося. Знаючи, що хвороба невиліковна, чоловік повністю присвятив себе служінню хворої. Закінчилися поїздки, широке спілкування з людьми. Залишилася робота і листування з друзями. Протягом останніх п’ятнадцяти років свого життя поет майже невідривно знаходиться біля ліжка хворої дружини, виконуючи всі домашні обов’язки.  Саме в цей час він багато і плідно працює, створюючи свої кращі книги «Дикий мед», «Уроки поезії», «Древо пізнання», блискучі переклади Франсуа Війона. Первомайський залишив після себе величезну епістолярну спадщину – сотні листів до друзів і однодумців.

Останні роки життя Л. Первомайський тяжко хворів. Коли його виписували після операції з лікарні, поет поселився у своєму любимому Ірпені. Та всупереч призначенням лікарів, знаючи що приречений, і що вийшов з лікарні ненадовго, Л. Первомайський багато працює, намагаючись завершити нову книгу віршів. За таких обставин була створена завершальна книга «Вчора і завтра» - книга-підсумок, в якій поет намагався осмислити свій життєвий і творчий шлях.

В останні тижні свого земного буття поет створював нові строфи, скорботні, світлі, мудрі. Доля подарувала завершальний зліт, йому вдалося, не зважаючи на фізичні страждання, закінчити свій поетичний подвиг і залишитися в пам’яті прийдешніх поколінь:

«…Помирають міністри і полководці,

Не бракує покосу війні і чумі,

А земля не спиняється – сонце підводиться

Для солдата на марші й для в’язня в тюрмі,

Не лишається місця для себелюбства,

Коли дивишся довго на драму стару…

Помирають убивці й спасителі людства.

Я поет. Не хвилюйтеся. Я не помру…»

Помер Леонід Первомайський 9 грудня 1973 року. Його ім’ям було названо вулицю в Києві і теплохід на Дніпрі.

Ведуча: Як відомо, для кожної епохи притаманне своє слово, своє бачення буття, своя здатність до подвигу, свої особистості. Кожен голос має право на існування. Бо хіба веселка запитує, коли і як їй сходити на небо. Так і творчість – вона має право на все. У нашому навчальному закладі теж є свої таланти. Вашій увазі пропонуємо виставку творчих робіт студентів, на яких зображено краєвиди рідного краю, та конкурсні письмові роботи про майстрів слова Красноградщини.

Ведуча: Красноградські  письменники та поети варті того, щоб ми знали про них і пишалися їхніми здобутками. І кількістю зробленого вимірюється значимість таланту. Є особливі мірки – яку енергетичну силу додала та чи інша особистість для росту національного потенціалу, який слід залишила після себе. хтось із авторів припаде вам до душі, а чиїсь твори викличуть суперечливі думки, слова одного будуть нам близькими і зрозумілими, з іншими нам захочеться посперечатися.
І надарма про наші таланти говорять:
Красноградщино, ти нива неозора
садки вишневі, луки і поля.
Великі щедрі золоті простори
Навіки рідна дорога земля!
прийшла до нас в талантах плодовитих
Високих вежах, неосяжних бурових,
 В чарівних квітах дорогого міста
Живи ж ти , Красноградщино, віки!